ПОХІД НА МАТТЕРХОРН
Сутінки вже накрили схил. Залишилось ще третина мотузки. Руки вже не розжимали ручку жумара, а просто механічно скользили вверх. Кінець мотузки, чергова станція, самострах… Погляд зупинився десь далеко де виднівся притулок “Солвей”, до нього було ще так далеко…Дуже холодно, позаду 16 годин підйому, я більше не можу, залиште мене тут… Ні одна вершина не вартує людського життя… Ці слова Букрєєва я часто згадувала в той день. Вершина Матернхорну була мрією і ціллю, яку я чекала вже довгий час. Це не просто піднятися на вершину, вона кликала до себе. Це навіть не бажання, це ніби в тебе немає другого вибору. О пів на першу ночі, через 20 годин підйому я зайшла в маленьку холодну хижину на висоті майже 4100 м. На вулиці дув безжальний вітер, на схили опустився туман і було дуже холодно. Погода жахливо псувалася, на наступний день передавали ще той хардкор. Але сьогодні ми живі і це вже багато… Наступного дня ми виходили хіба що набрати сніг, вітер шаленів, розганявся до 80 км/год, ну як і