"Кафельний пам'ятник" в Гімалаях

Кожен радіє по своємо. Гори - це місце щастя (яке при невмілій поведінці може легко перетворитися на нещастя), а оскільки я вже давно захворів на горовірус, то і способи співіснування з природою і розділення радості з навколишнім світом в мене теж еволюціонували.
Бачили фільми про Гімалаї? Там де альпіністи лізуть на восьмитисячник, а потім скачуть на ньому від радості. Так от, переважно то не правда. Коли ти зійшов на вершину, в тебе часто не залишається сил на стрибання. Плюс економія енергії: 80% трагічних випадків в горах трапляються на спуску, а отже треба залишати голову сухою, а розум гострим.
Мої починання походів регулярно супроводжувалися розпиттям якогось алкоголю на вершині. Є такий стереотип, буцімто гори і алкоголь нерозлучні. Згодом алкоголь відійшов з мого життя і регулярними стали фотографії з прапором на вершині. Але оскільки "Лицарський хрест – відзнака для обраних – Не завжди на грудях, а в діях і звершеннях" то і від прапора я поступово відмовився.
А що ж залишилося? Залишилися друзі, залишилося щастя, залишилася атмосфера і залишилася уява.
Є в мене колєга Володя. Ми з ним разом ходили в першу мандрівку у великі гори, Володя спускав мене стомленого з Гранд Кулуара, разом ми мандрували дикими районами Карпат і бачили багато зір і світанків. В нас виробилася традиція співати в горах легендарну пісню Перкалаби "Кафельний пам'ятник"
От і в тій подорожі в Гімалаї, піднявшись на Кала Паттар, спостерігаючи Еверест у всій його красі, насолоджуючись панорамою найвищих гір світу ми співали. І гори співали нам у відповідь.
Дуже добре, коли є людина, яка може розділити з тобою божевілля.