Порівняльний аналіз політики П. Порошенка та П.Скоропадського

Порівняльний аналіз політики П. Порошенка та П.Скоропадського

В експертних колах, серед науковців та в побутовому спілкуванні набуває дедалі більшої популярності проводити різноманітні історичні паралелі – порівняння сучасного стану подій з певними подіями в минулому. Як відомо – історія римується, а тому дана справа хоча і не є гарантією стовідсоткового осягнення майбутнього, проте може принести багато користі для не повторення помилок минулого. Сучасна Україна, яка після окроплення кров’ю Революції гідності та війни на Сході встає з колін, є своєрідним майданчиком повторення історичних подій. І якщо доля попереднього президента Януковича є майже дзеркальним відображенням життя гетьмана Брюховецького, то теперішній президент Порошенко не є винятком в процесі спірального повторення історії.
Ситуація коли, Росія намагалася знищити Україну, а більшість європейських держав її ізолювали, коли болючим питання на порядку денному була «проблема Криму», коли непродумана політика керівника держави зумовлювала незадоволення та бунтівні настрої в суспільстві до болі нагадує період гетьмана Скоропадського (квітень-грудень 1918 року). То які ж події є синонімічними з сьогоденням?

Петро Порошенко був обраний президентом України в травні 2014 року, після Революційних подій 2013-2014 років. Причому був обраний в один тур, а для більшості людей мотивація голосування за нього полягала в прагненні якнайшвидше обрати главу держави, який мав надати вигляду легітимності українській владі після перебування на чолі держави О.Турчинова. Також суспільство було переконане, що якщо вдасться швидко обрати президента, то він наведе порядок в армії, економіці та інших сферах постреволюційного життя.

Павло Скоропадський прийшов до влади теж в ході революційних подій, після падіння Центральної Ради. Обрання Скоропадського Гетьманом України в очах заможних верств населення повинно було покласти край безладу в управлінні державою та забезпечити поставки продовольства в Німеччину, зобов’язання перед якою мала Україна за Брест-Литовським мирним договором. Виконання останнього пункту повинно було б слугувати запорукою легітимізації української влади в очах міжнародної спільноти.

Після приходу до влади Порошенко зіткнувся з нагальною потребою відбудови української армії. За попередні роки незалежності Збройні Сили України були практично зруйновані, позбавлені адекватного забезпечення і керівництва та повністю охоплені корупцією. Окрім того, в середовищі керівництва військових була ціла сітка агентури Російської Федерації, яка в умовах війни достатньо ефективно працювала проти України. Попри багато в чому непрофесійну кадрову політику в ЗСУ, відбудова армії для більшості експертів є чи не єдиним досягненням нинішнього глави держави.

Скоропадський теж зіткнувся одразу з рядом військових викликів. Територія Української держави практично повністю вкрилася різноманітними повстанськими загонами проти влади гетьмана. Деякі з них перебували під безпосереднім керівництвом більшовиків, деякі фінансувалися з Москви, а ще інші виникли внаслідок непродуманої соціально-економічної політики гетьмана. Тому розбудова армії була першочерговою. Проте, на відміну від Порошенка, Скоропадський так і не зміг розбудувати національну армію. Спокій Української Держави забезпечували в основному австро-угорські та німецькі війська. Серед українських військових частин вели агітацію більшовики та опозиційні до гетьмана політсили, що призвело до повної деморалізації Збройних сил.
Кримська проблема для України теж не є новою. В 1918 р. владу в Криму захопив колишній царський генерал Сулькевич. Скоропадський розумів, що Кримський півострів нерозривно пов'язаний з материковою Україною і повинен був приєднатися до Української Держави. Не знайшовши порозуміння з Сулькевичем, Скоропадський оголосив блокаду Криму. Криза, яка виникла на півострові, змусила Сулькевича капітулювати і піти на переговори, проте часу на вирішення проблеми Криму в гетьмана вже не було.
В березні 2014 року Росія знову, завдяки діяльності Кремлівської маріонетки Аксьонова, анексувала Крим. Українська влада розпочала часткову економічну блокаду регіону, проте питання повернення півострова буде вирішуватися в наступні роки.

Кадрова політика обох українських лідерів теж була не зовсім вдалою. Порошенко, очевидно, для показової консолідації України, в свою команду взяв значну кількість екс-регіоналів, які багато в чому чинили і продовжують чинити опір пост революційній трансформації українського суспільства. До того ж Петро Олексійович і далі продовжує вести бізнес в Росії, намагається домовитися з владою північного сусіда про певні поступки. Це викликє достатньо серйозне незадоволення українців.
Підбір кадрів в період гетьманату теж був неоднозначним. На посади чиновників та міністрів Скоропадський в основному запрошував колишніх урядовців царської Росії, які процеси в Україні вважали тимчасовим явищем і намагалися відсидітися в період, на їхню думку, тимчасової більшовицької окупації. Незацікавлені в розбудові незалежної України, вони саботували реалізацію необхідних рішень.
Натомість зовнішня політика Скоропадського та Порошенка може бути віднесена до їхніх досягнень. В період гетьманату Україна була визнана на міжнародній арені - Українська держава була визнана 30 державами, в Києві розташовувалися постійні представництва 10-ти з них; Україна мала дипломатичні місії в 23 країнах (на рівні послів Німеччина, Туреччина, Болгарія, Швейцарія, Швеція, Норвегія; дипломатичні представництва Грузії, Азербайджану, Фінляндії). Відбувся навіть офіційний візит Скоропадського до кайзера Німеччини Вільгельма ІІ. Зовнішня політика гетьмана мала на меті об’єднати Європейські країни перед більшовицькою загрозою. Проте акцентування вирішення українських справ на Європейській арені, невіра в силу українців втримати незалежність, яка проявилася в угоді про федерацію з білою Росією, зіграли злий жарт зі Скоропадським. Коли в Німеччині відбулась революція і німецькі війська були виведені з України, захищати режим гетьмана було нікому.

Після інавгурації Порошенко теж розгорнув активну діяльність на міжнародній арені. Було підписано угоду про асоціацію з ЄС, відбулися візити до ключових Європейських країн, США, Канади та Австралії. Провідні країни публічно засудили анексію Криму, агресію Росії в на Донбасі, ввели санкції проти російської економіки. Проте, для вирішення питання Сходу України Порошенко теж зробив акцент на зовнішній політиці, що спричинило немало критики в експертних колах.
Паралелі між цими державними діячами можна продовжувати і далі. Як буде вирішено питання України в ХХІ ст. не зрозуміло, проте якою була ситуація в 1918 році ми знаємо. Непродумана політика гетьмана призвела до наростання та зміцнення опозиційних сил. Вони розгорнули свою агітацію в суспільстві з закликами до антигетьманського перевороту. Вкінці-кінців, після відступу німецьких військ, більшість армії Скоропадського перейшла на бік Директорії, гетьман змушений був зректися влади і емігрувати в Німеччину. А політичні авантюристи, які його змінили завдяки революційно-популістській риториці не змогли втримати незалежність, і вже через 2 місяці після їхнього приходу до влади Україну окупували більшовики.

В умовах політичного популізму сьогодення, інформаційних воєн в ЗМІ, поширенні різноманітних чуток в суспільстві та масового некритичного сприйняття інформації, загрози 1918 року цілком актуальні для України початку 2015 року. Хочеться сподіватися, що історія все ж навчила українців чогось, і обидві сторони – український народ та політична еліта – засвоїли її уроки.