Щівник, Ґропа і Поливний

Журналіст «ВВ» відправився у «рейд» високогірними пасовищами 

Студена весна зі снігами в горах, відсутність паші вкотре внесли корективи у полонинське літування. Через це на три тижні полонинники відклали високогірний сезон, відповідно, на цей термін він скорочується, бо літування споконвіку закінчувалося на Другу Богородицю, а в жовтні в полонинах ані худоба, ні люди мерзнути не будуть. Наш маршрут проліг полонинами Щівник, Ґропа і Поливний, що розташувалися у своєрідному трикутнику між Мармаросами і Чорногірським масивом, наперед знаючи, що дві останні пустують, а на Щівнику полонинська ґаздівка пульсує. Тим паче, зі слів голови Зеленської громади Володимира Феркаляка, якій територіально підпорядковується полонина, стало відомо, що на Щівнику є перша худоба – коні. 

Довга дорога до Щівника 

Полонина Щівник – одна з найвіддаленіших у Верховинському районі. Добратися на неї можна кількома шляхами: через хребет Руський Діл, попри гору Стіг і полонину Радул; з боку Рахівщини на Закарпатті, або ж із закинутого лісопоселення Банґоф – пішки лісовою, зробленою ще за колгоспу, але вже, фактично, знищеною дорогою. Ми вирішили скористатися останнім варіантом. 

Вдосвіта вирушивши з Верховини, пройшовши паспортний контроль у ВПС «Шибени», потім – позашляховиком через Погорілець і Медвежєк, добралися до Банґофи. Якщо до Погорільця дорога більш-менш, то далі – це справжній краш-тест для нашого «Ленд Крузера». Відсутність мостів, глибочезні вибоїни ніяким чином неспівставні із тим, що раніше сюди щодня курсував автобус «Коломия-Банґоф». Поселення повністю заросло чагарниками й верболозами, русло потоку змінило напрямок, а про колись тут веселе робітниче життя нагадує лише похилений, чорний від снігу, вітру і дощу, гуртожиток. Такі собі карпатські джунглі. 

...Круто, через потік, звертаємо ліворуч на лісову дорогу, що веде на Щівник. Перший кілометр шляху дається нелегко, адже це суцільний, як кажуть гуцули, «припир». Ще десь три кілометри лісом – і перед нами розгортається фантастична гірська панорама: наліво – Чивчини, попереду – Мармароський масив, а як глипнути на праву руку – увесь Чорногірський масив, на початку якого гора Попіван із астрономічною кам’яницею на чубкові. У горах ще багато сніжників. Окремі з них дуже масштабні, навіть не віриться, що їх зможе розтопити літня спека. 

Легенький перекус. Обережно, оминаючи численні ареали цвітіння фіолетових крокусів, наближаємося, власне, до полонини. Дорогою здибаємо отих коней: чотири дорослі особини, а одне ще зовсім мале. Гривасті одним оком прискіпливо оцінюють незнайомців, водночас, не перестаючи скубсти скупу пашу. 

Сумаруки – полонинські ґазди з Бабина 

Про початок літування на Щівнику сповіщає сивий дим, що в’ється з димника у даху стаї, та припаркована у своєрідному гаражеві просто неба, зусібіч закладеному від худоби заворітницями, вишнева «Нива». 

...Двері у кімнату відпочинку і ватерник зачинені, лише на кухні хтось, здається, порається. 

– Слава Ісусу Христу! – кажу. 

– Навіки слава... 

– А де старші? 

Із відчинених дверей з’являється жінка середнього віку. Знайомимось. Це Марина. Як виявиться згодом, це дружина орендатора полонини Юрія Сумарука з Бабина, що на Косівщині. Марина нашвидкуруч кроїть сира, приносить сіль. 

– Ви пригощайтесь, поки Юрка нема. То ви, відий, хотіли шос з ним забалакати? Він крашше розкаже. Зараз прийде, бо пішов у стайню корови переписати. Аді, лишень хлопці привезли «уазіком» пару корів із Закарпаття. 

Знімаю наплічник. Куштую сир, споглядаючи довкола. Обабіч стаї розташувалися різні будівлі. У власників полонини можна придбати молочні делікатеси, пиво, а нижче, під лісом, є двоповерховий хостел з гарячим душем. Про перелік послуг вказує відповідна табличка на туристичному маршруті. 

... – Питаєте, відколи ми тут? Поза того тижня прибули, – витираючи рушником руки після умивальника, зізнається Юрій Сумарук. 

– Через Роги їхали? 

– Ні, через Луги (село на Рахівщині. – Авт.). Та ви шо! Через Роги дороги нема. Там у ямах подекуди шє фист снігів. Не добралиси би. Мусимо далеко так об’їхати, але байка... 

– Скільки цьогоріч живності плануєте випасати? 

– Зараз є п’єть коний і дев’їть корів з телятами. А всего корів дес сімдисєть буде, коней зо десіть... 

– А звідки худобу, здебільшого, женуть? 

– Із Косівщини, Верховини, Зеленого, Шибеного. І Закарпаття тоже. 

– А вівці? 

– Вівці ніколи не беремо. Їх багато постійно на Радулі було. Але Василь (орендар полонини. – Авт.) помер тай овец там нема вже икийс чєс. 

У досвідченого Юрія Сумарука з Бабина за плечима більше 30 років літування у високогір’ї. Перед Щівником – полониною орендаря, верховинця Івана Мойсюка, свого часу були Палениця, Радул, Балтаґура, Старостая, Прелучний, Ґаджіна. Допомагатимуть пану Юрію шестеро гуцулів: четверо з Косівщини і двоє – з Закарпаття. 

...Тим часом над стаєю стало більше диму. То у ватернику ґаздує ватаг Іван. Чоловік, монотонно помішуючи молоко у казані, вчергове підклав дровець у ватру під берфелою. Під стіною стікають будзи сиру. Скоро буде перша бринза – Щівник живе! 

Знекровлені Ґропа і Поливний 

Дві години ходу – і ми на полонині Ґропа. Потрібно від Щівника подолати крутий підйом на гору Вихід (1455 м) і перед штурмом Васкула повернути праворуч. Дорога, до речі, не «вбита». Численні гуркітливі потоки спускаються з-під Попівана, наближаючи до однієї з найбільших полонин Чорногірського масиву. 

– Колись Ґропа належала верховинському колгоспу ім. М. Коцюбинського. – Згодом, у 70-х роках, високогірні угіддя перейшли у підпорядкування колгоспу «Карпати» з конторою у Краснику, – каже мешканець села Василь Тупилюк, котрий свого часу працював бригадиром красницьких трактористів. 

Вражає величезна територія Ґропи, особливо розмір корівника для худоби. Довжелезний дерев’яний «ковчег» залишився пам’яткою про ті часи. Задню частину, метрів зо 40, хтось розібрав, вочевидь, на дрова. Решта споруд перехилені і догнивають. 

Кладемо ватру під берфелою у стаї, аби приготувати щось гаряченького і зварити чаю зі стебел малини. Всередині на полицях є олія, крупи, прянощі... Хоча туристи тут не ходять, хіба поиноді. Ідеальний штиль. Про дотичність із довколишнім світом на полонині вказує споруджена, через потік, Іваном, Марією і Василем Гелетюками з Бабина оригінальна капличка. А неподалік стаї в небо дивиться високий дерев’яний хрест. 

Покидаємо закинуту Ґропу – і через півтора години опиняємося на не менш шикарній полонині Поливний. Так само – розлога локація із запаморочливими краєвидами довкола. Високі, густі зарослі щавнику «окупували» майже всю полонину. Ще донедавна тут вирувало життя, а тепер Поливний з почорнілими об’єктами полонинської ґаздівки міг би точно згодитися для зйомок якогось містичного блокбастеру... 

* * * 

Полонинське господарство, чого гріха таїти, зараз переживає далеко не кращі часи. Дідівське споконвічне ремесло стає безперспективним. Молодь не бажає, за виключенням поодиноких випадків, продовжувати справу предків. А держава за цим мовчки спостерігає, не пропонуючи якихось вигідних стартапів у цій сфері. Полонина тримається на фанатично залюблених у цю справу людях. Допоки так триватиме – покаже час. 

Роман Клим