Що приховують заКрами?

Сигнал повітряної тривоги вже давно замінив будильник. Привіт, країно, ми все ще боремося!

Сьогодні тривожна валізка тимчасово виконує роль туристичного рюкзака - минуле життя на 2 дні повертається, неначе ковток свіжого повітря.

Знайомі дороги, знайомі ущелини, Буковецький перевали, який все ще в ранковому тумані. Гори непорушні - їм байдуже до наших людських бід. Вони як богм, які дивляться на нас зверху.

Косів, Верховина, поворот на Волову і старт по вузенькому мосту - все як було в минулому житті. Тільки цього разу таке відчуття, наче ми переходимо не річку Ільця, а Стікс чи Ахерон. І оскільки сьогодні свято - ніякий Харон нам не допоможе - доведеться все робити самому.

Осінні гори надзвичайно прекрасні. Особливо коли в смарагдовому лісі виринають яскраво-жовті "свічечки".

Але численні вирубки у Воловій вкотре нагадують про вічну діалектику прекрасного і потворного в нашому всесвіті. І допоки одні віддають своє життя за Україну інші займаються її руйнуванням.

Стрімкий схил, який веде до полонини Германівка плавно переходить в лісову стежку. І от ми вже на простОрі.

На полонині стоїть нова стая. Пам'ятаю, як минулого року стару стаю спалили і власники звернулися до нас за допомогою. І світ не без добрих людей! Вміння згуртовуватися трансформувалося в новеньку хатинку. Це вміння нам ще дуже сильно знадобиться після перемоги.

Далі не менш стрімкий зліт на полонину під Ротул під горою РОтило (наголос на перший склад). І тут почалися "великі відкриття"...

Ще не так давно Запрутські Ґоргани були "террою інкогнітою" Карпат. Туристи-одноденки, які ходять "по мєстам боєвой слави птушкіна" топтали свої Хом'як з Говерлою, а "мандрівники" відправлялися в заКРАМИ диких Карпат.

То був час, коли рися чи ведмедя можна було швидше зустріти, аніж туриста, а серед двоногих переважали збирачі афин і лісоруби.

Проте то було колись. На полонині ми зустріли кілька десят людей з різних груп. Багато з цих комерсів йдуть з Верховини, або у Верховину через вершину Оля Фреймут. Людей в горах дуже багато, а Ротило поступово перетворюється на Хом'як.

Наступна локація - полонина Крами, де нас вже чекає організатор цієї авантюри - Шеф. Шеф готуватиме козацький куліш.

Стрімкий спуск по дорозі розбитій транспортом лісорубів та інших екстрималів і ми опиняємося на полонині. На вулиці тепло - працюють останні промені того, що колись називалося літом, а в майбутньому переродиться в зиму. Між минулим і майбутнім ми.

На Крамах все як має бути - стая, господарське приміщення, джерело і капличка. Чудовий краєвид на східну сторону у вигляді шматочка Чорногори від Попівана до Менчула (а якщо вийти трішки вище то і до Бребенескула) обіцяв чудові фоточки через кілька годин.

Тож ми взялися за справу. А справа була зліва - наносити дрів, розпалити багаття і приготувати страву дня. Про те, як готувати куліш ви подивитеся у відео на сторінці Шефа, не буду йому зменшувати перегляди. Формат полонинних паті відпрацьований майже до автоматизму - кожен знає що робити.

Тим часом сонце почало сідати за плече гори Ротило тож довелося відірватися від земних справ і полинути в нірвану. Жовтий диск поволі зникав в кронах дерев, а те що було "сьогодні" поволі вмирало.

Куліш був смачним, до цього додалися численні розповіді людей, з якими можливо ми вже ніколи не побачимося. На небі з'являлися перші зорі, які створювали полотно нічного неба. Десь там літають супутники і думки Ілона Маска, який вирішує чи продовжувати фінансувати програму Starlink для України.

Чумацький шлях простягнувся безкінечною стрілкою...

Стрілка годинника показувала 6:38. Безсонна ніч тільки полегшила ранній підйом - за все треба бути вдячним.

Варто знати, що справжніми господарями гірських хатинок є не туристи, а миші, які в них живуть. Напевно я розгнівав Верховного Мікі Мауса, бо миші цієї ночі бігали наді мною як коні.

В стаї доволі тепло, тому вилізти зі спальника на диво легке завдання. Роблю чай в термос і вйо дгорі!

На землі легкий приморозок - добре що так і не наважився ночувати під відкритим небом😉

За нами гора Грегіт - найвища вершина Косівського району і звісно ж місце сили. До неї близько кілометра, але "буєраками". Тож на Ґрегіт нико не йде!

Поодинокі учасники авантюри розплющують свої китайські очі, вилізають зі своїх нір і вистроюються в шеренгу спостерігати, як горизонт змінює кольори. Спочатку темно синій, згодом рожевий, який поступово переходить в жовтий. На горизонті засвітилися вершечки Чорногори і Білий Слон, неначе маяк, що сповіщає про початок нового дня.

Але нірвана теж має свій кінець. Збираємо всі свої туристичні манатки, адже час вирушати в дорогу. Ретельно прибираємо в стаї, яка нас прихистила в цю прекрасну золотоосінню ніч. Важливо залишити хату ще в кращому стані, аніж був до вас. Закриваю двері і вйо вниз. Точніше вгору...

Набираємо "стопісєт" метрів на хребет і виходимо на інший край полонини Ротул. Тут розвалина хатинка, з якої вийшов би чудовий туристичний притулок з неймовірним видом на Петрос з Говерлою. Але то колись. Можливо. Буде.

Далі чудова лісова стежка зі смарагдовим настилом моху виводить нас до полонини Ротундул. На мій смак це одна з найпейзажніших полонин. Півколом її оточує амфітеатр гір, а внизу господарка Миколи Костенька.

Пан Микола то є дуже цікавий чоловік - майже Дідо Иванчік. Він живе сам на полонині, має хату в якій зібрав музей рогів. На подвір'ї височіють кедри з яких Микола робить смачнючий компот. На жаль сьогодні його немає вдома - напевно пішов до ікоїсь молодиці. І байдуже що йому за 70 років - легінь він і в сімісєть легінь!

Посидівши трішки в альтанці з шикарним виглядом на осінні Карпати ми продовжуємо спуск. Чим ближче до села, тим дорога стає гіршою, а сліди вирубок помітніші. Внизу ми знову переходимо містком через Стікс чи Ахерон - я так і не визначився, і опиняємося в царстві живих. Або ж в царстві мертвих - з цим зараз важко визначится.

Внизу ми прощаємося і наші шляхи розходяться. За вікном мерехтять яскраві кольори золотої осені. Важко усвідомлювати, що ти це можеш бачити в останній раз😥 Проте ми не впливаємо на обставини, а обираємо тільки як нам відповісти.

Вартовий полонини Крами

Ми повертаємося щоб продовжити працювати на перемогу. Попри все. Адже доля світу зараз вирішується в Україні і це ніфіга не патетика! Абсолютно все можна покласти на шальки терезів, заради моливості колись повернутися у заКрами Запрутських Ґорганів і випити ковток кедрового компоту на полонині Ротундул.

І ми обов'язково повернемося!

Щастя є!