Косів - місто мрій та надій

Грає роль те, яким місто бачать люди ззовні, які аспекти його життя діджиталізуються,

а що там відбувається в т.зв. реалії – ніхто цього не вигрібає.

Життя, ресурси, люди  - все кочує ближче до міст.

Після епохи мисливства-збиральництва (і це не екскурс в «тисячолітні глибини»,

у випадку Гуцульщини ці заняття актуальні по сьогодні) люди почали розселятися

«селами»  - саме звідти було зручніше обробляти землю. Чоловік купив чи зайняв ґрунт,

щоб не їздити туди-сюди, там і побудувався, і свояків за собою потягнув.

 У наш час економічні моделі доводять, що немає ніякого економічного зиску утримувати
фермерські господарства площею менше 300 га, 

а всі потуги малих господарств  - втеча від реальності, а не бізнес.

У науці-генетиці є ситуація, коли переможців природного відбору визначають по
консервативній ознаці – хто міцніше “тримається коріння”, той і виграв. Буває і
навпаки -  природний відбір відбраковує консервативне, виживають лише форми, здатні
швидко видозмінюватися (при зміні клімату на островах виживуть лиш ті метелики,
які редукують або ж відростять крила, решту вітром здує в океан). От зараз – так і буває.

Очевидно, що консервативні села природний відбір відбраковує – відбір налаштований

таким чином, що єдиний спосіб (ви)жити в селі – відправити годувальника заробітки,

що вже стало суспільною нормою (але згубно впливає на виховання дітей,

взаємостосунки в сім’ї – консерватори говорити про це не говорять, кладучи між
своїми поглядами і нормою знак =).

У світлі концепції «наше місто = велике село, де всі всіх знають, а ієрархія встановлена

згідно кліровими відомостями 1847 року», хвороба маятникової революції «три місяці
наполяки-три місяці тут» вражає також і «міста сільського типу».

Тим часом, у світі відбувається урбанізація, з домінуючою концепцією «весь
розвиток – економічний, культурний, будь-який інший – базуватиметься довкола всього 400

агломерацій».

Решта територій? - буде парником, на якій будуть вирощуватися прокорм і ніштяки
для населення урбанпростору, з допомогою робототехніки і мінімально – за допомогою

«найменш досконалого інструменту» – рук селянина.

Громадський простір сильно кіпішує, коли розвинутий світ вивозить з території України
сировинний ресурс – і кіпішує менше, коли мова про втрату людського ресурсу,

різного рівня кваліфікації. В умовах, що склалися, міста України (отг не конкурують,

отг зайняті брунькуванням) конкурують за увагу до себе «кращих з гірших» (тобто нас) –

тих, хто по з різних причин виконують функцію останців (ще не звалили).

Межі між містом і селом затираються (а особливо, якщо вони входять в спільну

агломерацію). Якщо раніше людина жила в селі, бо звідти було зручніше сапати

кабачок чи рубати ліс, а  в місті легше було торгувати, зараз, володіючи правом

вибору, людина стане мешканцем певного населеного пункту через наявність в

ньому: безпечного простору для відпочинку, розвинутій рекреації (кінотеатру,

парку-без-кліщів-але-з-4G, кафешок) - можливістю витрачати, а не заробляти кошти. 

«У випадку «певного населеного пункту» ми розуміємо в переважній більшості

випадків саме місто, село «під приїзд комісій» вкривається привабливим

косметичним шаром, але її змиває першим дощем). 

В Україні є перелік своїх «400 міст» - переважно, це “міста обласного підпорядкування”,

до яких історично-маятниково тяжіє трудова міграція. Ці міста - ментальні центри своїх
«кущів», в яких, порівняно з «(муха) ЦеЦе райцентр, як я мріяв» мають значно вищий

бюджет і похідні від цього перспективи-можливості. Інша справа, що значна частина

таких «вічно-перспективних» міст загордилися в цьому статусі, і «ось-ось розвиток»

в них стартуватиме ще десятиліттями.

Плавно чи не дуже я підібрався прикладати до тіла теми місто Косів.

Косів – з гірського боку від себе є пробка для докорінно сільського населення

Гуцульщини, яке не піддається урбанізації. З ким поведешся, від того й наберешся –

попри те, Косів в силу обставин чіпляється саме за статус міста – живоплотом,

клаптиками громадського простору, певною характерністю (гуцули обзивають

мешканців Косова «пиндюрами», бо ж вони цим своїм «пиндиричаться»,

виокремлюють себе над ними) .

А що ви хочете - в нас навіть «Закон про гірські населені пункти» головною

визначальною ознакою визначає саме «недорозвиненість», ось цитата: 

«до гірських населених пунктів належать міста, селища міського типу, селища,

сільські населені пункти, які розташовані у гірській місцевості, мають недостатньо

розвинуті..» 

Косів – ніяким боком не детермінований до «400 міст». Але має шанс футболіста

на лаві запасних, який замість гріти яйці (бо якась зарплата таки капає), весь час

тренується, бігає, виконує вказівки тренера, і  в момент, коли гравець основного

складу мав би забити гол але лупнув в штангу - Косів може отримати свій шанс

на місце під сонцем в боротьбі за людський ресурс, а все решта підтягується за

людьми. Тут є: «екологія» (річка, горби, повітря, жінки);

громадський простір міста звик абсорбувати в себе нових людей, постійно

переварюючи важкоперетравлювальних студентів Інституту мистецтв, в Косові

немає пиндюрної фільтраційної системи «доступу до культурної еліти», якою

уражений той же Львів, якщо ж говорити про “умовні фінансово-промислові

еліти” - діюча застрягла в категорично відмінній від «громадсько-просторової»

матриці традиційного суспільства, перейти з громадського простору до неї чи

навпаки – це як навчитися у сні літати в астрал. 

З помічних речей, яких немає в Косові - немає залізниці, але якщо дивитися

на ту ж сусідню Вижницю зі штрекою, то не дуже це їй і допомагає.

Якщо існує центробіжна сила, то є також відцентробіжна – саме ця сила

тягне в Косів гнаний і голодний, втомлений від транспортних корків і життя у

великому місті людський ресурс. Як сказав класик, «Косів - місто мрій та надій,

як я мріяв колись про це».

Автор побажав залишитися невідомим.