ЯРОСЛАВ ЗЕЛЕНЧУК "ПОМСТА ЖЕРЕПУ". Сторінками «Гуцульського калєндаря-2022»
Всі держави, які панували на Гуцульщині, розглядали Карпати як своєрідний сировинний придаток. Багато в цьому плані було зроблено в Австро-Угорський період. Величезний досвід австрійців у гірськовидобувній галузі, масові лісорозробки та лісосплав пришвидшили зацікавленість і у природних ресурсах цього гірського регіону. З пошуком нових ресурсів та конкурентності промислам, які розвиваються в Австро-Угорській імперії, запропонували, що ефірна олія з гілок сосни гірської (жереп, лилич, сланкий чагарник, стелюх) набагато краща, ніж та, яку виготовляли з сосни звичайної на інших територіях держави. Так, у 1912 році в пасмі Чорногори, під горою Данциж, на державних (камаральних) землях тогочасні підприємці спорудили гірську фабрику (монофактуру) з виробництва ефірної олії, шляхом перегонки зелених бруньок та молодих пагонів сосни гірської.
Першою була «Олеарта» під Данцижем
Організацію виробництва взяло на себе французьке акціонерне товариство «Олеарта», яке діяло в регіоні. Але, за спогадами старожилів, приміщення компанії згоріло в перший рік його функціонування, через необережне поводження працівників з вогнем. Зважаючи на досить невелику температуру загоряння скипидару та ефірної олії, факт знищення підприємства пожежею стає цілком закономірним.
У наступному році, з відбудовою будинку «монофактури» «Олеарти», тут відновлюється виробництво терпентинової олії. Згідно зі спеціальним дозволом, тут заготовляли пагони сосни гірської на 20-метрових горизонтальних смугах північно-східних схилів Чорногори, за умови їх наступної рекультивації. Однак фірми часто порушували ці умови, а також самовільно розширювали територію розробок. Промисел знову перестав функціонувати з початком Великої війни (так називали тоді Першу світову) та встановленням у Карпатах кількасоткілометрового фронту. Досі не відома доля приміщення «олєйкі» чи «фабрики», як називали такі підприємства у народі, під Данцижем, проте можна припустити, що воно було знищене в час військових подій.
Варто зазначити, що ще одна така «олєйка», під керівництвом пана Манаґевича, знаходилася під горою Хом’як у Микуличині. Інша, під назвою «Галуззя», розташовувалася біля села Максимець у Ґорґанах. Між горами Гавор і Боярин, на березі невеликої річки Дощина, також функціонувала фабрика з виробництва ефірної олії. Вони перестали функціонувати з причини економічного банкрутства.
Після закінчення Першої світової війни, в міжвоєнний польський період, у Карпатах з новою силою розпочинається гірськовидобувна та промислова діяльність. Так, у 1925 році з’являється нова спілка під назвою «Говерла», розпочинає виробництво соснової олії, яку одержують у процесі фракційної перегонки екстракційного скипидару-сирцю. Для цих потреб спілка орендує, на 12 років, у місцевого багатого гуцула Івана Берланюка 560 морґів його гірських територій, на схилах Гомула та Великої Маришевської, зобов’язуючись очистити їх від заростей сосни.
Крім того, таке варварське використання природних ресурсів на державних землях було заборонене з 1924 року, тому підприємцям залишалося виробляти терпентинову олію виключно на приватних землях, мотивуючи це тим, що місцеві власники полонин (гуцули) і так ведуть постійну боротьбу з сосною гірською в Чорногорі шляхом її спалювання, розширюючи площі пасовищ.
Так, для потреб виробництва у підніжжі Гомула спорудили будинок чергової «олєйкі». Він розташовувався на крутому схилі біля потоку Гомулец, холодна вода якого була потрібна для забезпечення технологічного процесу виробництва. Зрізану сировину у вигляді гілок сосни зносили на одне місце, де стояла лебідка, а звідти, вже у великих металевих корзинах, спускали вниз, до «фабрики». Варто зазначити, що на виготовлення одного кілограму ефірної олії потрібно було переробити 500-600 кілограмів соснових пагонів.
На десятки, а скоро вже й на сотню років у пам’яті людей закарбувався трагічний випадок, який мав місце у горах в ніч з 31 серпня на 1 вересня 1927 року. Внаслідок великих опадів, селевий потік, зійшовши з гори Гомул, повністю зруйнував приміщення «фабрики» і зніс його в бурхливі води Гомулця. На жаль, цієї ночі тут загинуло вісім робітників. Про цей трагічний випадок і повінь 1927 року згадують старожили з села Бистрець.
ДМИТРО БІЛОГОЛОВИЙ, 1924 р. н.:
– Я був ще малою дитиною, єк сталаси тота страшна повінь 27-го року. В Бистрици богато людий добре запам’¬єтали, єк тогди безперестанку гриміло, а блискало так, шо було видко вночі, єк удень. З хмар на земню падала така страшна злива, єк би з цебра сипаласи вода. Того дня ставси в наших горах найбирший хмаролом. Після тої катастрофи нашя Чьорногора покрилиси великими зарвами.
Коли я ходив пид Гомул на польовані та ловив рибу в Гомулци, то видів лиш то місце, де стоєла «олєйка». Знаходив також побиті залізні котли і труби в потоці. Пид чєс тої катастрофи бистра вода принесла богато каміня і струтила фабрику й гуртожиток у стромінь потоку. Тої ночі в гуртожитку було дес коло двадціти людий. Одни робили на фабриці, а другі війшли з Бистриця за своїми заробленими гришми. Боже, борони вид такої біди, але майже всі люде загинули. Тої ночі загинула ридна сестра Ивана Лєрша з Дитула. Рано вин війшов до фабрики й пизнав її тіло, що було забите пид пидвалинов. Вин пизнав її лишень за перстенем на руці.
– До великої повени 1927 року потік Бистрец був таким, що по нему керманичі сплав’єли малі дараби на Чорний Черемош. Тогди на великих потоках у Бистрици було дві гаті, єкі збирали воду. Першя була на потоці Кізій, а друга гать – на Ґаджіні. Така була велика повінь, що винесла все каміні з потока, а лишила лиш найбирше плиті, шо глюбоко заходило у дно. Бистра вода потоку за одну ніч змила всі прибережні луги, єкі були на потоці. На одному лузі коло потока Бистрец стоєла мала дерев’єна хата одного бідного чьоловіка, єкого в селі звали Шмуло. Пидлога в тій хатчіні була набита з грубого протіся, що було глюбоко запущене у пидвалини. Хатчіна Шмула стала таким собі «маленьким дерев’єним кораблем», єкий доплив аж до Кут. Шмуло сидів на даху, а в хатчіні цілий чєс горів каганец. Той Шмуло чюдом лишивси живий. Наші люде з Красника, Їльців, Жєб’я, Криворівні, Горішнього Ясенова, шо ховалиси вид тої катастрофічної повени на обочах коло ріки, добре виділи, єк тої страшної ночі, Чьорним Черемошем плила ціла хата, у викнах шє було видко світло.
Там, де була «олєйка», лишиласи лиш гола земня. У потоці Гомулец я находив лиш примулені залізні труби тай побиті котли вид тої споруди.
– Моя мама богато раз розказувала про наших людий, їкі робили, на «олєйці», а витак, у тоту катастрофу, всі загинули. Они рубали жерепи пид Гомулом, поперечними полосами. Накладали гілє у залізні карабушки, тай по грубих шварах, коліщатками спускали удолину, до тої фабрики. Там були великі залізні кітли, в єких варили жерепове гілє. Варили так довго, єк ми варимо студенец из телєчих кісток. Казали, що на верьху води, на тому «жереповому бульйоні», виставала лікувальна жерепова олія. Роботи коло жерепив було богато, а тої олії виходило мало.
У тот чєс моя мама, Марія Могорук, робила на дорогах у Марішєсці. Люде, їкі робили на дорогах, жили в робочій колибі. Там, попри воєнні окопи, прокладали копанку. По ній наші люде волами звожували удолину довгі смерекові ковбки. Везли изгори Марішєски на потік Прут, до 16-го кілометра. Бо там уже була побудована вузкоколійка.
Бувало так, що вечєрами они ходили в гості до людий, шо рубали жерепи для фабрики. Того вечєра, 31 серпня 1927 року, они ни пишли до гуртожитка. Бо цілий день було дуже душно, а ввечір зачєвси сильний дошь. Тої катастрофічної ночі всім хотілоси дуже спати. Цілу нічь они пересиділи в колибі, на Марішєсці, делеко вид чьорногір¬ских потоків, а рано пишли дгорі, аби узнати, шо є из тими людьми, шо робили на фабриці.
Коли они війшли до фабрики, то найшли двох людей, шо чюдом лишилиси живі. Тоти люде лежєли, примулені грузьми. Они їх видкопали пид Марішєсков й уратували вид каміня тай намулу.
Иванциха розказувала також, шо Лесьо Иванійчук (Кузиків) з Бистриця, робив на фабриці та любив жартувати й витворєти шош смішне. Одного дня він рубав жерепи й замі¬тував у тоти залізні карабушки. Тот Лесьо ни хотів пішки йти удолину до фабрики, а сів у залізну карабушку, з жерепом. Він запросив своїх товаришів по роботі, аби они спустили їго вдолину. Они погодилиси на таку небезпечну затію. Але коли опускали ту карабушку, шош там видказало (з тими шестернями тай корбами). Сталоси так, шо карабушка з жерепом і Лесем сама полетіла вдолину. Коло фабрики карабушка різко сперласи, а Леся вивергло на велику стропу жерепу. Бог дав так, шо той чюдатий чьоловік лиш дуже перепудивси, але ніц ни побивси.
Нищення сосни – не зупинити!
Не дивлячись на такі значні фінансові витрати, навесні 1932 року акціонерне товариство знову відновлює свою роботу. Так, нищення сосни гірської в пасмі Чорногори не в змозі були зупинити ні звернення природоохоронців, ні аргументи туристичних товариств. У 1930-х роках з приводу експлуатації сосни гірської видано декілька заборон та розпоряджень різноступеневих відомств, питання висвітлювали на шпальтах тогочасних газет та спеціалізованих журналів, проблема дійшла навіть до самого президента Польщі Ігнатія Мостіцького.
 | |
|
Переможну крапку в питанні заборони нищення сосни гірської поставлено в 1936 році, під час спеціальної між¬відомчої конференції у Варшаві, де основними аргументами «промисловців» були: медична самодостатність Польщі, економічна підтримка вітчизняної хімічної промисловості та її значення для військової оборони держави. Такі важливі аргументи щодо військового значення мали неабияку силу в період мілітаризації Європи, на противагу природоохоронним і туристично-естетичним зауваженням. Але «військово-оборонні» аргументи промисловців «побили» «військово-оборонні» аргументи з боку польського військового полковника Владислава Зіткевича, відомого лижника та активіста Товариства Татранського. Він виступив від імені військових установ Польщі, заявивши, що зарості гірської сосни в Чорногорі, на кордоні з Чехословаччиною, є стратегічними для Польщі, захищаючи її кордони від потенційного агресора. Та запропонував, натомість, всім контролюючим органам у регіоні зосередитися на забороні випалювання сосни гірської під час розчищення своїх полонин. Так, у наступні роки за це на сотні злотих були оштрафовані десятки гуцулів. Серед них – Іван Зеленчук, Василь Зеленчук, Василь Максим’юк та прапрадід автора цих рядків Онуфрій Тонюк (Чуфрюк), власник полонини Чуфрова, який сплатив величезний штраф за те, що вичистив і випалив більше 20 морґів своєї землі на схилах Чорногори. Добре кажуть у народі: «Пани чубляться, а у хлопів лоби тріщать».
Варто зазначити, що зі створенням на цих чорногірських теренах більше як сорок років тому Карпатського національного природного парку, ділянки сосни гірської, які нещадно експлуатували в минулому, охороняються на державному рівні.
___________________
У оповідці «Пімста смерек» ці події описує ГАНС ЦБІНДЕН – швейцарський видавець і журналіст, який 1932 року подорожував Карпатами
...«Одного дня відкрили у смерекових шпильках велике багатство терпентини. Незабаром знайшлися підприємливі люди у долині, зараз під смерековим бором, де потік вузькою яругою покидає полонину, відкрили терпентинову фабрику. Там, де колись тільки шум вітрів колисав темно-зелене верховіття смерек, тепер заспівали пили й топори свої скрипучі, тверді пісні; широкими покосами спадали хвилясті чатинні верховіття й, поукладані в високі верстви, зникали в фабриці. Даремно хитали докірливо головами пастухи, що приглядалися до цього; даремно остерігали природознавці. Жадібно в’їдався топір у розкішний плащ, роздирав його й розшарпував, виривав із корінням дерева. Наче величезна бронзова рана, лежав тут голий розшарпаний грунт. Внизу курився високий, залізний димар; день за днем двигали коні начиння з пахучим соком зелених смерек. Боляче стискалося серце пастухів, що, нічого не прочуваючи, продали за марні гроші свої ліси. Безпомічно приглядалися вони до цієї руїни.
Одного вечора здійнялись над темними щовбами чорні хмари. ... Твердими, тяжкими краплями почав падати дощ. Спалахнула блискавка, із глухим гуркотом грому отворилися хмари і справжніми потоками покотилися хвилі. За кілька хвилин перемінилося узбіччя гори в безконечну течію гуркітливих, брудних хвиль. Із шумом пробивались вони у глибину та рвали за собою землю й каміння. Вгорі, де тягнулися смерекові ліси, чути було шум бурі. ... Але тут, де утворилася між ними від гори до низу глибока й широка прогалина, тривожно тихо. Тільки якийсь дивний клекіт і шум наповняли повітря. Із тріском прибиває вітер хвилі до землі, й вони врізуються у грунт щораз глибше і глибше. Робітники спішно повтікали, деякі зайшли до хат, де підприємці, що саме сьогодні прибули в гори, перечікували бурю.
Аж ось – що ж це? Чути якийсь напівприглушений звук. Чи це омана? Здається, що це величезне, стрімке узбіччя сунеться помалу-помалу щораз ближче, а з його голого, пошарпаного тіла витріскує великими потоками бронзовий сік – наче кров гори. Глухий шум і гуркіт дуднить, зовсім близько чути гук – дикі придавлені крики. І наче широка, грузька лава, ллється ціле підмите, ховзьке узбіччя й зі зростаючою швидкістю скочується вниз, саме на те місце, де на краї дебри стоїть велика будівля фабрики. Вже досягнула її та із клекотом і лоскотом усуває її зі землі, наче забавку. Високий димар дрижить, хитається, похиляється, а за кілька хвилин зникають у хвилях і димар, і будинок із ув’язненими в ньому людьми. ... Глибоко в дебрі виринає на хвилину кусок даху, колоди серед хвиль ударяють об себе, а розбиті пні й колоди котяться в дикому хаосі вниз. Аж ось з’являється голова чоловіка, що веслує зі силою розпуки молодою зламаною ялицею. Йому вдається вчепитися повислої галузки, із трудом видряпатися вгору й утекти перед наступом хвиль, що щораз вище й вище підносяться і наповнюють яругу. Із другого чоловіка нема вже більше сліду. Пастухи знайшли його в лісі зовсім безсилого, що дрижав на цілому тілі, та занесли до колиби.
За годину перестав падати дощ, небо випогодилось, а внизу засвітило ясне вечірнє сонце. Німі стояли пастухи над берегом безодні. Де колись диміла фабрика, з’явилась на цілу ширину долини пустеля ріні, намулу та грузи. Нічого вже більше не видно; котли, машини, мури та стіни – все проковтнула гора...
ЯРОСЛАВ ЗЕЛЕНЧУК
кандидат історичних наук, с. Криворівня
Коментарі
Дописати коментар